Друк

Хворіє один – лікувати треба всю сім’ю, вважає тернопільський психоаналітик

Коли дитина довго хворіє, це оголює проблеми в стосунках, які дорослі зазвичай замовчують. Тому, аби позбутися недуги, допомога фахівця потрібна не лише хворому, а й усій родині.

Енурез, нервовий тік і заїкання — дитячі розлади, з якими найчастіше стикаються нинішні батьки.

Утім, причини цих недуг, як каже тернопільський психоаналітик Владислав Газолишин, не варто пояснювати лише спадковістю чи раптовим сильним стресом, котрий пережила малеча. Зазвичай обстановка в сім’ї впродовж тривалого часу “готує” дитя до виникнення подібних розладів. Тому, аби дійсно допомогти малюку, фахівцям краще працювати не лише із ним, а зі всією сім’єю.

Про те, як саме це варто робити, йшлося під час триденної конференції на тему “Психотерапія дитячих розладів”, що відбулася в Тернополі у березні. У навчальних групах займалися логопеди, психіатри та невропатологи. Втім, як наголошує пан Газолишин, подібна інформація буде корисною не лише цим фахівцям, а й педагогам, вихователям і самим батькам, чиї діти хворіють.

 

Недуга повертається

Для лікування енурезу, заїкання та тіку існує чимало різних методик. Однак часто ці недуги за деякий час все ж повертаються. У цьому переконався на прикладах своїх клієнтів пан Газолишин.

— Одна тернопільська родина періодично переїжджає з однієї країни в іншу. Дівчинці-підлітку вже 14 років, а енурезу вона не переросла й досі, — розповідає психоаналітик. — Адже для неї такі переїзди дуже травматичні. Недуга є реакцією на стрес. Поки підліток живе тут, у Тернополі, — все добре. Повертається до мами за кордон, де та живе з новим чоловіком, — енурез відновлюється.

Роками мати ставилася до проблеми типово для галицьких сімей — не звертала уваги. Дівчинці на ніч одягали памперси, часом вона їх носила і вдень. Тепер підліток закінчує дев’ятий клас і хоче продовжувати навчання. Постало питання, як вилікувати енурез остаточно.

— Треба лікувати всю родину, — наголошує пан Газолишин. — Ситуація ускладнюється тим, що сімей у підлітка — фактично дві. В Україні дитина живе у батька, за кордоном — у матері.

“Любить” повертатися й заїкання. Це, вважає психоаналітик, зазвичай стається через те, що не вдається подолати одну з причин — внутрішню напругу в тілі.

— Навіть якщо дитину навчити правильно дихати та вимовляти звуки, із такою вадою дати раду нелегко, — каже пан Газолишин. — Саме через напругу, що залишається в спині, ногах, голові, у жестах. Тож важливіше навчити “забрати” ту напругу з тіла.

Європейський підхід

До речі, участь всієї сім’ї в подоланні проблеми потрібна не лише тоді, коли йдеться про лікування дитини. Хворий дорослий теж нерідко стає проблемою для рідних, і всій родині доводиться вчитися, як правильно поводитися в такій ситуації.

— Один із моїх клієнтів — 63-річний чоловік, який мав інсульт, — продовжує психоаналітик. – Тепер він погано говорить, має порушення слуху та неврологічні ускладнення. Лікується, відповідно, у невропатолога. Однак бажаного результату поки що не досяг. У нього не минула дратівливіст, він почувається непотрібним, викинутим із життя. Тож без лікування у психотерапевта не обійтися. І дуже важливо, як фахівцям це лікування поєднати. Як навчити сім’ю по-новому спілкуватися із родичем. Тому на лікування щоразу разом із ним приходить дружина. Періодично — й діти.

Це — європейський підхід до лікування. При цьому, на думку фахівця, дуже важливо навчити спеціалістів поєднувати у своїй роботі різні методики.

Усе видно на дитині

Не лише фахівцям, а й кожному із нас варто навчитися розбиратися в своїх почуттях та переживаннях. Досвід, набутий на таких заняттях, продовжує психоаналітик, можна буде застосовувати у своїй родині.

— Сім’я — це система, — наголошує фахівець. — І кожен у ній має свої проблеми. Однак дуже часто всі ці біди “збирає” на себе той, хто є найслабшим. Найчастіше це — дитина. Саме вона стає носієм симптому захворювання всієї сім’ї.

Дуже часто в родині, де з’являється хворий, оголюється дуже багато тих проблем, яких раніше не помічали.

— Зазвичай, ті, хто здоровий, мають проблеми із толерантністю, — переконався пан Газолишин. — Так, доволі часто за співчуттям своїй дитині насправді стоїть роздратування чи сором, спричинені її недугою. Але за цим може ховатися й глибокий конфлікт між батьками. Або ж проблеми, привнесені кожним із них у свою сім’ю з батьківської.

Тому, як продовжує психоаналітик, дуже важливо, аби дитина не тільки вилікувалася, а й не передала свій симптом і власним дітям.

— Дуже часто такі хвороби передаються спадково, — зазначає пан Газолишин. — Саме цим чимало батьків й схильні пояснювати енурез, тік чи заїкання. Дорослі зазвичай не розуміють, що причини — не тільки генетичні. У генах теж є психологічна інформація. На ділі ж — у сім’ї дитину “навчили” заїкатися і вона передасть це далі, у свою сім’ю.

Звертає увагу фахівець і на те, що подібні порушення з’являються начебто зненацька. Однак пусковим механізмом їхньої появи не обов’язково є сильний стрес чи раптовий переляк.

— Вочевидь, у родині довго накопичувалася напруга, — каже психоаналітик. — Наприклад, тато з мамою тижнями не говорили. Або з інших причин. Потім достатньо буде одного різкого звуку — аби впала книжка чи грюкнули двері — і дитина почне заїкатися чи мочитися в ліжко, або в неї почне посіпуватись якийсь м’яз. Батьки ж зазвичай бачать у хворобі лише результат переляку. Не задумуючись про те, що вони самі “підготували” дитину до запуску цього механізму.

Треба більше спілкуватися

— Батьки повинні зрозуміти, що хворобу дитини недостатньо лікувати таблетками, — наголошує пан Газолишин. — Не менш важливо більше спілкуватися з дитям. Збиратися всім разом, наприклад, увечері. Обговорювати, що в кого сталося за день. І це вже буде своєрідна сімейна терапія. Дорослих лише потрібно навчити, як правильно це робити. Комусь достатньо й розмови. Іншим варто буде помалювати всім разом чи погратися в пісочниці або погуляти. Татові із сином позайматися у спортзалі чи матері з донькою — на кухні. Здавалося б, банальні, всім відомі речі. Однак часто ми забуваємо, які вони важливі.

Така сімейна терапія зближує родину, підсумовує психоаналітик. Дитина починає розуміти, що тато теж може посміятися, навіть над собою. Що мама не ховається за стіною непроникної вчительки, яка лише вказує, що робити, і карає за провину.

— Побути разом ще одну годину на день, попри напружені робочі графіки, — це вже дасть лікувальний ефект, — переконаний пан Газолишин. — Але той час треба не просто сидіти разом і дивитися телевізор, а спілкуватися!

Не носіть проблеми інших у собі

Найближчі безкоштовні відкриті лекції відбудуться в Тернополі 9-11 квітня. Їх проводитимуть для тих, чия професійна діяльність пов’язана зі спілкуванням з людьми. Тобто для соціальних працівників, адвокатів, правоохоронців, учителів, політиків і менеджерів, лікарів, психотерапевтів, психологів, медсестер.

— Робота з людьми дуже виснажлива, — зауважує Владислав Газолишин. — При тісному спілкуванні такий працівник може “заражатися” чужими хворобами. На запитання “Чи є психічні хвороби “інфекційними”?” відповідь однозначна: “Так!” Не один із нас помічав: поговоримо зі злою людиною і самі стаємо злими. Щоправда, лише тоді, коли ми за своєю природою хоч трішки злі. А якщо добрі — з’являються хвороби. Починає боліти голова чи серце, з’являється задишка. Або виснажуємося і частіше хворіємо на ту ж застуду.

Усе це, каже психоаналітик, означає, що людина взяла на себе біди та проблеми інших і носить їх у собі. Це виснажує емоційно, і про таких кажуть: “Згорів на роботі”.

“Лікарям варто використовувати досвід своїх колег...”

При лікуванні дитячих енурезів і нервових тіків, справді, нерідко потрібна співпраця фахівців кількох спеціальностей.

У цьому на власній практиці переконалася тернопільський лікар-невропатолог вищої категорії, канидат медичних наук Оксана Островська. Подібні розлади, як каже лікар, можуть ґрунтуватися на “збоях” різних систем організму. Деколи причини бувають доволі несподівані.

— Нещодавно серед пацієнтів одного педіатра були двоє братів — хлопчики, семи і дев’яти років, — пригадує пані Островська. — Мати привела на прийом молодшого, бо він, мовляв, повільно росте та погано їсть. У старшого, на її думку, проблем зі здоров’ям не було.

Проте у семирічного виявили глисти. Паралельно з’ясувалося, що і молодший, і старший брати хворіють на енурез. Дітей довелося лікувати разом і комплексно. Через місяць після того, як вивели паразитів, у хлопців покращився апетит. Минули й симптоми енурезу.

Щоправда, бувають і набагато складніші випадки. Тоді доводиться звертатися за консультацією до “вузьких” фахівців інших спеціальностей, додає пані Островська.

— Звісно, я за потреби консультуюся і з педіатром, і з психотерапевтом, і з наркологом, і з гінекологом чи урологом, — продовжує лікар. — А також із фахівцями функціональної діагностики. Адже лікарі, особливо вузькоспеціалізованого фаху, повинні використовувати досвід і знання колег.

Наостанок лікар додає ще одне спостереження. І нервові тіки, й енурез, каже вона, нині нерідко бувають спричинені засиллям електроніки довкола нас.

— Тепер діти зростають у так званому електромагнітному смогу, — зауважує пані Островська. — А це спричинює або погіршує перебіг дуже багатьох захворювань. Мають вплив і геопатогенні навантаження (геопатогенні зони — це ділянки на поверхні Землі, довготривале перебування в яких шкодить здоров’ю, — прим. ред.). Тож, окрім допомоги лікарів традиційної медицини, часом буває потрібна й консультація фахівців із біолокації.

Оригінал статті на сайті http://20minut.ua