Друк

Коли плата за співчуття – надто висока

Коли плата за співчуття – надто висока

Із синдромом вигорання на роботі найчастіше стикаються ті, хто у своїй професії багато й тісно контактує з людьми.

Це насамперед стосується лікарів, психотерапевтів і психологів, медсестер, соціальних працівників, адвокатів, правоохоронців, вчителів, політиків і менеджерів.

Про те, як вберегти своє психічне здоров’я в умовах сучасної нестабільності та конкуренції на ринку праці, йшлося на черговій міжнародній конференції “Навчальний проект Балінтовські групи”, що відбулася в Тернополі 24-26 липня.

“Невже я така черства?..”

У сучасній психології вже виділяють окремий синдром емоційного вигорання (СЕВ). Про його появу говорять тоді, коли в працівника кардинально змінюється ставлення до роботи. Замість позитивних емоцій і заряду енергії від заняття улюбленою справою, з’являється байдужість і цинічність у ставленні і до самої роботи, і до людей, з якими працівник контактує, навіть до колег.

 

Тернопільський адвокат Ярослава Марущак (39 р.) (ім’я та прізвище з етичних міркувань змінені, — прим. ред.) розповідає, що ще зі студентських років мріяла про те, як отримає диплом і захищатиме інтереси скривджених. Однак після кількох років практики почала задумуватися про те, щоб змінити роботу.

— В якийсь момент я зрозуміла, що найбільше чекала саме людської вдячності за те, що роблю, — ділиться жінка. — Не йдеться про матеріальний бік, а саме про щиру вдячність за те, що беру на себе їхні проблеми, переймаюся ними так, наче вони — мої власні. Це ж позначалося на всьому, у тому числі й на сімейному житті. Однак такої вдячності я переважно не отримувала. Тож якось я навіть замислилася над тим, що краще було б працювати у прокуратурі, аби моєю роботою було не захищати людей, а звинувачувати їх. Мене саму здивувала ця думка. Невже я стала такою черствою?

Розповіді про подібне — коли працівник, який спершу надто емоційно переживав біди інших людей, в якийсь момент спіймав себе на цинізмі і “бездушності” — нам доводилося чути й від працівників інших професій. Особливо часто такі слова  кажуть лікарі і медсестри, які пережили не одну смерть пацієнта, педагоги, які працюють із “важкими” підлітками, й журналісти, кому в повсякденній роботі доводиться стикатися з неабиякими проблемами людей і навіть бачити й писати про їхню смерть.

Вигорання — це реакція на стрес

Запити ринку праці тепер швидко змінюються, коментує тернопільський психоаналітик, координатор проекту “Навчання на лiдера Балiнтовських груп” у Тернополі Владислав Газолишин (37 р.). Падає рейтинг ряду соціально значимих професій — медичних працівників, учителів, учених.

— Як наслідок, у людей цих професій зростає психічна, емоційна напруга, пов’язана зі стресом на робочому місці, — пояснює пан Газолишин. — З’являються тривога, депресія, психосоматичні розлади, може навіть виникати залежність від алкоголю чи наркотиків. Усе це — симптоми синдрому емоційного вигорання.

Сам цей синдром, як кажуть лікарі, є однією з реакцій організму на стрес. А джерелом стресу можуть бути не тільки клієнти, а й особливості роботи й фірми чи організації, в якій людина працює.

Найнебезпечніше вигорання — на початку свого розвитку, зауважують фахівці. Причому “вигораючий” співробітник зазвичай майже не усвідомлює своїх симптомів, тому зміни у його поведінці першими помічають колеги. Дуже важливо вчасно помітити такі прояви і правильно організувати систему підтримки для таких співробітників. Адже наслідки вигорання погано позначаться на економічному стані фірми та призведуть до втрати кадрів.

Коли забагато на себе береш

Синдром професійного вигорання — найнебезпечніше захворювання тих, хто працює з людьми. Невипадково перший дослідник цього явища — Кристина Маслач назвала свою книгу “Емоційне згорання — плата за співчуття”.

— Коли працівник не отримує достатньої підтримки, він приймає від клієнтів і пацієнтів більше неспокою, переживань і труднощів, ніж можете “переварити”, і виявляється переобтяженим роботою, — додає пан Газолишин. — Одним зі шляхів психологічної допомоги таким емоційно виснаженим людям є їхні заняття в Балінтовських групах.

Це — соціально-психологічні тренінги, на яких група людей, які мають подібні міжособисні проблеми, допомагає побачити їх збоку, проаналізувати, роздивитися, як у конфліктних ситуаціях діяли б інші, та врешті сформувати нове власне ставлення до емоційно важких ситуацій, які можуть трапитись у майбутньому.

У Тернополі впродовж трьох днів проводили таку групову роботу та читали відкриті лекції лідери Балінтовських груп із Польщі, доктори психології Іренеуш Кафлік (64 р.) та Богуслав Стельцер (44 р.).

— В Україні цей процес розвивається трохи по-іншому, ніж у цілому світі, — зауважує Владислав Газолишин. — Там на проведення Балінтовських груп гроші виділяє держава, і займаються у них, крім лікарів, і соціальні працівники, і пожежники, і правоохоронці, і працівники банків. Словом, усі, хто безпосередньо стикається у своїй роботі з людьми. Коли так буде у нас — сказати важко.

Добро може нашкодити

При роботі у Балінтовських групах чужі переживання, котрі були привнесені ззовні, наче “виймають”, пояснюють лідери груп. При цьому власні у людини залишаються — своєї індивідуальності вона не втрачає. — Однак тепер можна збоку подивитися на чужі переживання і запитати себе: “Навіщо я це чуже беру на себе?”, — пояснює Владислав Газолишин, — і знайти відповідь. Наприклад: “Тому що цей пацієнт мені нагадує сина, брата, дружину. Я через це беру на себе його переживання, бо насправді хочу полегшити життя своїм рідним”.

Є ще один момент, зауважують фахівці. Кожна людина хоче бути доброю, аби її любили. Але таке бажання бути добрим часто призводить до зворотного результату.

— Уявіть: чоловік зламав коліно, тривалий час пролежав у гіпсі, нога у нього перестала згинатися, — змальовує ситуацію психотерапевт. — Якщо зняти гіпс і поставити чоловіка на ноги, він не зможе одразу ходити — потрібен певний час і якісь зусилля. Природно, чоловік може казати: “Я не хочу ходити. Мені так добре було лежати в ліжку. Я й далі хочу лежати. Ти маєш мене зрозуміти — ти ж добрий лікар...”. І “добрий лікар” відповідає: “Гаразд, лежи”, але нічого насправді доброго при цьому він не робить. Адже пацієнт не розробляє ногу, бо для цього обов’язково треба переступати через біль.

“Я твою біду собі не візьму...”

Подібним чином долається не тільки фізичний біль, а й душевний, додає Владислав Газолишин.

— Приміром, людина, яка пережила втрату когось, надалі боїться зав’язувати нові стосунки, бо її лякає перспектива пережити ще одну таку ж втрату, — каже він. — Ми подорослішали, вже можемо самі за себе відповідати, але й далі боїмося, що нас можуть обманути, зрадити. Насправді ж ми відмовляємося рости, не дорослішаємо. Втрачаємо здатність брати щось від життя й інших людей. Нас з дитинства вчать, що брати щось — це егоїстично.

Балінтовська ж група, як пояснює психотерапевт, розвиває в людині дорослість, показує, що можна взяти від іншої людини, а чого не варто.

— Наприклад, приходить пацієнт, розповідає лікарю про свою біду, — змальовує ситуацію пан Газолишин. — Лікар мусить ту біду “взяти”, “потримати”, сказати: “Так, це насправді важко. Я можу допомогти тобі, порадити що робити. Але брати твою біду на себе не буду. Це — твоє”.

Допомогти комусь можна лише на відстані

Є певна категорія людей, яким важко зрозуміти, що свої проблеми вони створили самі, зауважують лідери Балінтовських груп. Такі люди й шукають, кому б передати свою біду.

— Подібних випадків особливо багато при реабілітації жінок після сексуального рабства, — ділиться власними спостереженнями Владислав Газолишин. — Безумовно, багато жінок потрапили туди не зі своєї волі. Але є якийсь відсоток таких, котрі стали повіями за власним бажанням, заробили на цьому, повернулися в Україну і розраховують отримати користь від “реабілітації” — добиваються пенсій, влаштовують своїх дітей у садочки, школи чи інститути. При цьому всі навколо виявляються їм “винними”. І люди, добрі за своєю природою, часто почуваються навантаженими надуманими проблемами інших.

Тож на Балінтовських групах вчать: “Не впускай у себе чужу біду, бо інакше згориш на роботі. Можна тієї біди взяти лише дрібку, як у лабораторії, вивчити ту дрібку, розібратися, як у тій біді допомогти — і віддати її”.

— Уявіть, що буде, якщо кожен лікар приводитиме свого хворого додому (адже вдома краще, ніж у лікарні!) — на що перетворилося б його життя? — запитує психотерапевт. — Його межі просто розмилися б. Балінтовська група ці межі відновлює, говорячи: “Це — ти, а це — він. Це — відстань між вами. І допомогти йому ти можеш саме на відстані. Але не впускай його у своє життя і сам не входь у його. Це — неефективно і непрофесійно”.

Балінтовська група, за словами чоловіка, робить зі спеціаліста професіонала. Адже за дипломами ми — спеціалісти. Професіоналами ще треба стати.

Коментар

Іван ПРИШЛЯК, лікар психіатр-нарколог, психотерапевт, голкорефлексотерапевтІван ПРИШЛЯК, лікар психіатр-нарколог, психотерапевт, голкорефлексотерапевт:

— У Галичині тему вигорання на роботі піднімали дуже давно. Ще у 1880-х рр. тодішні газети радили селянинові, як він має зберігати своє “здоровлє”. У мене в кабінеті висить тодішніх “10 заповідей здоровля”, писаних ще за старим правописом — желехівкою. Серед найперших: “Рано вставай, завчасу кладися спати. Цілий день будь у роботі. Хліб і вода підтримують здоровлє, але сонце і чистий воздух — конечна суть здоровля”. А про професійне вигорання сказано так: “Хто працює головою, не повинен занедбувати рук і ніг. А хто на життє зароблєє руками, нехай не дає нидіти розумови і пам’яти”. Тож, аби не вигоріти на інтелектуальній роботі, колись казали просто: “Переключайся!”. Я після роботи їду на дачу, трохи з рослинами поспілкуюся, землю покидаю. Гралі й лопата дуже допомагають при вигоранні. А тим, хто працює фізично, треба, навпаки — ходити на танці, на забави, читати книжки. Організовувати це все колись і було завданням “Просвіти”.

 

Оригінал статті на сайті http://20minut.ua